Якою є відповідальна реабілітація тварин
АВТОРИ
Олена Струк
Дмитро Сімонов
На замовлення БО «МБФ «Збережи дикість»
Приблизний час читання тексту ~20 хвилин
Смугасті поросята дикої свині їдуть в салоні авто поруч з військовими. Малюкам лише кілька тижнів і навіть якщо ви не знаєте, що через війну вони вже встигли лишитися без матері, це відео майже точно вас розчулить.
Через безпринципних і жадібних людей пума опинилася за тисячі кілометрів від свого дому на іншому континенті. Але завдяки іншим оселилася в комфортабельному приватному будинку, про який більшість людей в нашій країні могли тільки мріяти навіть у кращі часи.
Більше тисячі червонокнижних кажанів знайшли собі прихисток на зиму під обшивкою балкону звичайної квартири у звичайній багатоповерхівці. Люди їх знайшли, злякалися і викинули просто під вікнами будинку на мороз 1. Та інші встигли вчасно підібрати тварин і доправили в спеціальний притулок, де до весни про них турбуватимуться, а потім випустять на волю.
Таких чи подібних історій в Україні майже безліч в мирний чи воєнний час. Якісь стають вірусними, завдяки чому про них дізнаються тисячі. Але більшість — майже невідомі широкому загалу.
Їхні обов’язкові дійові особи — ведмеді, їжаки, зайці, тигри, птахи та інші тварини. А також люди, які їх рятують у скрутних ситуаціях. Чи, краще сказати, намагаються рятувати.
Те, що більшість людей називає просто порятунком тварин, фахівці називають реабілітацією. Розповідаємо про те, якою має бути відповідальна реабілітація тварин.
Ми не ставимо собі задачу дати конкретні поради, чим саме та як часто годувати єнотів, або вовків, яким знадобилася допомога людини, чи рекомендувати розміри вольєру для ведмедя, якого вдалося витягнути з цирку. Натомість розкриваємо базові принципи реабілітації, як частини природоохорони. Їх ігнорування не просто ускладнює досягнення головної мети, але й легко призводить до зовсім іншого, небажаного результату.
І перше, що нам потрібно з’ясувати, — якою ж є мета, коли йдеться про відповідальну реабілітацію.
Ідеальна мета
«Врятувати життя тварини» — один з очевидних варіантів відповіді, проте він не зовсім правильний. По-перше, з погляду реабілітації в деяких випадках рятувати життя тварини негуманно, як би дивно чи навіть провокативно це не звучало. По-друге, власне порятунок тварини — перший, але не основний етап реабілітації. Це лише початок довгого шляху. А по-третє, хоча життя окремої тварини цінне, проте ще важливіший стан усього виду, а також самопочуття екосистем, в яких мешкають популяції цього виду. Якщо простими словами, то значуща не стільки окремо взята тварина, як дика природа разом із цими тваринами.
Тому в ідеалі головна мета реабілітації — повернути тварину в її природне середовище, де вона зможе жити своє нормальне життя: буде продовжувати рід, полювати на інших тварин чи поїдати траву, конкурувати з іншими особинами свого виду заради «здоров’я» всієї популяції. Зрештою, можливо навіть сама стане жертвою хижака. Це теж нормально, бо з точки зору охорони довкілля, це зовсім не те саме, що закінчити життя в клітці чи вольєрі якогось звіринця. Тобто ми говоримо про прагматичний інструмент охорони природи. І слово «прагматичний» тут варто підкреслити.
Реальне життя
У реальному житті все влаштовано значно складніше, тож і відповідальна реабілітація виглядає далеко не завжди так, як у визначенні. Почнемо з того, що на практиці вона охоплює багато абсолютно різних ситуацій, хай технічно всі вони і пов’язані з допомогою тварині в біді, яка сталася чи то через людину, чи то внаслідок стихійного лиха абощо.
Скажімо, ви вийняли з петлі козулю, зробили це грамотно, не покалічили її при цьому, простежили, чи вона ціла, і одразу ж відпустили. Або вийняли слоненятко з ями — воно живе, здорове і швидко воз’єдналося з родиною. Це вже допомога.
Водночас тварина може потребувати більш тривалої підтримки, — лікування або догляду, і її необхідно компетентно надати. Ось тут і з’являється спеціалізація. Одні притулки працюють, приміром, з ведмежатами-сиротами, щоб повертати їх в природу. А інші — забирають їх з цирку для пожиттєвого утримання.
Насправді у багатьох випадках тварин із реабілітаційного центру ніколи не випустять в дику природу — вони так і доживатимуть свого віку в таких собі пансіонатах. І це так само буде прикладом відповідальної реабілітації. Річ у тім, що іноді тварин не те що не варто, але й дуже небезпечно випускати на волю. І тоді найкраще, що можна зробити, — максимально відновити їх природні функції і поведінку та дати таке життя, яке варто прожити.
Уявіть ведмедя, який народився у нелегальному розпліднику, потім кілька років «працював» у цирку і нарешті йому справді пощастило потрапити до притулку на зразок «Білої скелі» чи «Домажир». Там він, можливо, вперше у своєму життя торкнеться лапами справжньої трави. Там лікуватимуть хвороби, які він заробив за час служби.
Але навіть якщо тварина відносно здорова психічно й фізично, жодні зусилля реабілітологів не зроблять з неї дикого ведмедя, здатного самостійно виживати в природі. Швидше за все, якщо його випустять на волю, він прийде в найближче село, наробить шкоди, або й біди і зрештою загине від кулі когось із місцевих.
Незавидна доля чекає майже будь-яку тварину, яка втратила, або й ніколи не мала навичок виживання в дикій природі. Це як правдива історія Мауглі навпаки — той, хто виріс серед людей, серед звірів жити не зможе. Найкраще, на що може розраховувати така тварина, — залишатись в спеціальному реабілітаційному центрі, де створені всі належні умови для гідного життя до останнього дня.
Або ж на волю не можна випускати так званих екзотів — тварин, які в дикій природі не зустрічаються в тутешніх місцях. Йдеться про левів, приматів, звичайних єнотів і ще дуже багатьох тварин, яких в нас можна побачити виключно в неволі.
Якщо такі тварини опиняться в природі, то частина з них нізащо не виживе в незвичному кліматі та природних умовах. Очевидно, що в Україні немає коал, бо в лісах не ростуть евкаліпти, якими вони харчуються. Інша частина ж видів, їх ще називають інвазійними, навпаки, мають шанси непогано прижитися в новому місці. Настільки добре, що це явно нашкодить нашим місцевим видам тварин і рослин. Таким шляхом в нас може оселитися єнот-полоскун — дуже мила, але зовсім не бажана у наших місцях тваринка, яку часто тримають вдома «любителі природи».
Зрештою, не варто забувати, що частина видів просто небезпечні для людей. Це одна з причин чому «домашні» крокодили не мають реалізувати своє право на свободу в Дніпрі чи Південному Бузі.
Всі ці екзоти, яких утримують в різноманітних звіринцях, так званих контактних зоопарках та інших місцях позбавлення волі, в ідеалі також мають потрапити до справжнього реабілітаційного центру, де вони проведуть решту своїх днів.
Ось тут і виникає цілком правомірне питання: якщо багатьох тварин із реабілітаційних центрів ніколи не повертають у дику природу, то в чому ж тоді полягає реабілітація? Чи в таких випадках можна говорити тільки про гуманне ставлення до тварин, але не понад це?
Амбасадори реабілітації
Гуманне ставлення, безперечно, важливе. Але такі тварини виконують ще й роль амбасадорів самої ідеї реабілітації, наочно показуючи, як не можна і як потрібно ставитися до тварин.
Адже в кожного вже відносно щасливого і вже відносно здорового ведмедя, вовка чи лева в реабілітаційному притулку за плечима є довга історія про те, як піймали його, а може його предків, про те, як з нього відверто знущалися, або ледве не залюбили до смерті в звіринці, на притравочній станції чи в господарстві якогось «природолюба». Ці історії обов’язково мають стати публічними і їх варто розповідати стільки разів, скільки потрібно, щоб вони вже ніколи не повторилися з іншими тваринами.
Зрештою, в реабілітаційних центрах відвідувачі на власні очі бачать, як поводяться дикі тварини і трохи краще їх розуміють. Завдяки цьому міф про уявного вовка поволі поступається реальним знанням про цю тварину. І після візиту до реабілітаційного центру людина вже не вимагатиме з переляку «перестріляти всіх вовків» у навколишніх лісах, а сприйматиме їх як сусідів, з якими потрібно вчитися співіснувати.
Освітня компонента має справді велике значення. Тому притулки, з одного боку, розповідають про те, як поводитися в присутності тварини, як зрозуміти, чи вона потребує допомоги, як розпізнати поранених тварин, а з іншого, реалізують просвітницькі програми про важливість збереження дикої природи.
Тим самим центри сприяють зниженню попиту на диких дитинчат. А це своєю чергою опосередковано допомагає боротися з браконьєрством. Власне, не тільки опосередковано. Притулки можуть, приміром, безпосередньо долучатися до патрулювання «гарячих точок» браконьєрства, вилучати пастки тощо, як це роблять, зокрема, центри, що працюють в Африці.
Наприклад, Фонд дикої природи Девіда Шелдріка не тільки має притулок для слоненят-сиріт в околицях Найробі, куди можна прийти, подивитися і послухати, як їх рятують, — це такі собі превентивні методи роботи з місцевим населенням. Але так само вони співпрацюють з національними парками Кенії, з рейнджерською службою в боротьбі з бракон’єрами 2. У сукупності це дає змогу боротися з самою причиною потрапляння до притулку дитинчат-сиріт, що є ідеальним варіантом розвитку.
Плюс до цього деякі притулки стають хабами для природоохоронних досліджень. Вони вивчають поведінку тварин, розвивають не тільки стандарти утримання, але і методики розведення, вигодовування, реінтродукції, тобто повернення видів в природне середовище, де вони вже існували раніше та зазнали негативного впливу. Моніторять дикі популяції та аналізують ефективність порятунку і повернення в дику природу.
До того ж тварини, які потрапляють у реабілітаційні центри, можуть бути додатковим джерелом даних для епідеміологічних досліджень, зокрема щодо поширення захворювань, різних патогенів, смертності видів. Так само притулки виконують важливу санітарну функцію карантину, особливо коли йдеться про врятованих з контрабанди екзотичних видів, яких вилучили з природи.
Отже, ще раз:
головна мета реабілітації диких тварин — не просто врятувати окрему тварину, а повернути її здоровою в природне середовище. Робити це можна тільки в тому разі, якщо ми переконалися, що вона має хороші шанси вижити і не завдасть шкоди екосистемі. Якщо з якихось причин це неможливо, тварина залишиться в притулку назавжди, зокрема і як провідник ідеї реабілітації. При цьому критично важливо забезпечити їй можливість прожити таке життя, яке варто прожити.
Але потрібно розуміти і те, що останнє, на жаль, в деяких випадках неможливо.
«Мій порцеляновий пінгвін завжди дивиться на Південь»
Ви напевно читали роман Стівена Кінга «Мізері», чи дивилися його екранізацію. Сюжет такий: популярний письменник потрапляє в автокатастрофу й серйозно травмує ноги. Його знаходить жінка — палка шанувальниця творчості письменника, а до того ж медсестра, яка дивним чином має вдома запас знеболювальних препаратів.
Все ніби зовсім непогано, але проблема в тому, що в гостях у своєї рятівниці, чоловік, який не може самостійно пересуватися, перетворюється на в’язня. При цьому він відрізаний від зовнішнього світу, який нічого не знає про долю зниклого. Жінка, звісно, психічно ненормальна і видає письменнику знеболювальні залежно від того, як добре, на її думку, він поводиться.
У реальному житті, на жаль, трапляються випадки, коли стосунки між твариною та її «рятівником» нагадують сюжет відомого роману. Один із тих, що набув публічного розголосу, стався понад десять років тому в Бразилії 3, 4.
Молодий лев на ім’я Арієль захворів на рідкісне автоімунне захворювання, яке паралізувало його лапи. Він в буквальному сенсі перетворився на лежачого хворого. Хазяйка тварини прийняла цей виклик. Вона не просто взялася доглядати за левом, але й оголосила кампанію зі збору коштів — утримання та лікування лева щомісяця коштувало понад 10 тисяч доларів.
На перший погляд не тільки відчайдушний, але й дуже людяний вчинок. Проте проблема в тому, що лев із його діагнозом не мав жодних шансів на бодай часткове одужання і його хазяйка не могла цього не розуміти. Звісно, за декілька місяців тварина померла. Чи був цей час тим життям, яке варто прожити, — питання майже риторичне.
Єдине правильне рішення в цьому та подібних випадках — позбавити тварину страждань і піддати її евтаназії. Можна, звісно, заперечити і цілком справедливо зауважити, що в переважній більшості людських суспільств ми не поводимося подібним чином з людьми, якими б хворими вони не були. А приклад відомого фізика-теоретика Стівена Гокінга переконливо доводить, що навіть в остаточно немічному тілі може жити екстраординарний розум 5. Отже, життя людини не просто триває, але й може бути корисним для суспільства.
Але річ у тім, леви та інші тварини на відміну від людей не можуть реалізуватися як науковці, поети чи філософи. Невід’ємна частина їхнього нормального життя — бігати, лазити по деревах, літати чи копати землю. Якщо вони назавжди втрачають такі можливості, то їх життя перетворюється на постійний стрес та тортури, цілком позбавлені сенсу з погляду тварини. Хоча людина, яка виконує роль «рятівника», звісно, може знайти сенс в подібній ситуації для себе, але, на жаль, він жодним чином не враховує інтереси тварини, а радше є проявом людського егоїзму.
«Ти лежиш в темному приміщенні. Раз на добу в ньому вмикається світло. До тебе заходить людина, починає проводити якісь маніпуляції. Так триває місяць. А потім ти помираєш. Треба розуміти межу, де реабілітація перетворюється на жорстоке поводження з тваринами через якісь егоїстичні цілі людини. Але, на жаль, реабілітологи, які прийшли в цю сферу через емоційну площину, часто забувають два головних моменти, з яких взагалі починалась реабілітація: забувають про тварину і забувають про природу. Натомість ставлять на перше місце емоції — «Я люблю», «Я хочу допомогти», «Я хочу врятувати», «тварина буде МЕНІ вдячна»… Вона не буде вдячною, вона помре, а до того буде мучиться через твої дії. І це неправильно»,
— каже учасник фонду «Збережи дикість» Єгор Яковлєв.
Крім невиліковних важких хвороб є й інші ситуації, коли єдиний правильний вихід — піддати тварину евтаназії. Наприклад, людина з ампутованою рукою цілком може вести повноцінне життя і давати собі раду в більшості ситуацій. Водночас хижий птах з ампутованим крилом приречений на повільну смерть, бо йому крила потрібні не тільки щоб літати, але й для того, щоб нормально дихати.
Все це в жодному разі не означає, що будь-яку тварину з важкою хворобою чи каліцтвом потрібно неодмінно позбавити життя з гуманних міркувань. Наприклад, собака з ампутованими задніми кінцівками має хороші шанси гідно жити зі спеціальним візком. А ось ведмедю в подібній ситуації буде незрівнянно важче. В будь-якому разі, якщо йдеться про евтаназію тварини, це означає, що реабілітолог випробував або розглянув всі варіанти допомогти тварині, щоб забезпечити їй нормальне життя, й жоден з них не спрацював.
Ціннісні орієнтири
Життя окремої тварини і його цінність — це та точка, з якої розходяться в різні боки погляди природоохоронців і зоозахисників. Останні можуть наосліп та не дивлячись на наслідки сповідувати принцип: «кожне життя має значення».
Проблема не тільки в тому, що якщо керуватися ним беззастережно, то можна змусити страждати й повільно вмирати хворих або скалічених тварин. А ще й в тому, що іноді певних особин, а то й цілі популяції доводиться фізично знищувати, щоб уникнути більшої біди 6, 7.
Найпростіший приклад — лисиця, хвора на сказ. Якщо ви не знаєте, як виглядає та поводиться ця тварина, то вважайте, що вам дуже пощастило. Звісно, її шкода, але вилікувати її неможливо. Якщо залишити її жити, вона покусає собак чи інших тварин, які після цього також захворіють і помруть. А коли хтось із них вкусить людину — станеться справжня біда.
Але бувають дещо складніші ситуації, пов’язані з інвазійними видами, про яких ми згадували. Коли європейські мореплавці кількасот років тому вперше потрапляли на невідомі для себе острови в океані, вони навмисно чи ненароком завозили на них котів, собак та гризунів. Ці зайди швидко розмножувалися і починали винищувати тамтешню природу .
Через це багато видів острівної фауни або зникли, або опинилися на межі зникнення. В багатьох випадках єдине вирішення проблеми — фізично знищити шкідників 8. Саме так — звичайні миші чи коти є ніким іншим, як шкідниками в острівних екосистемах. Без них біорізноманіття не постраждає, а ось якщо вони знищать вид птахів, який в усьому світі мешкає лише на одному острові, то це буде втрата, вагома для природи.
На жаль, це стосується не тільки острівних екосистем, а і ландшафтів, до яких ми звикли: безпритульні домашні тварини та їх безвідповідальні власники наносять нищівну шкоду дикій природі України 10.
Ми, звісно, трохи відійшли від теми реабілітації, але тут принцип подібний — екосистема важливіша, ніж окрема особина.
Емоційне навантаження
Якщо говорити про емоції, то в багатьох випадках справжня реабілітація, тварин без них не обходиться. Воно й не дивно, адже реабілітологи — живі люди і в них є почуття. Емоції не дають пройти повз, але правда і в тому, що вони, як ми бачили, можуть нашкодити справі.
Адже емоції — це коли людина лякається кажанів у себе на балконі, тому викидає їх сплячими на мороз. Або коли бачить пташеня на землі і забирає його, не розуміючи, що для злетка, який тільки вчиться літати природно опинятися поза гніздом. Чи помічає зайченя без мами десь обабіч стежки, і щоб врятувати його, несе до себе додому. Бо в її уявленнях самотнє дитинча — апріорі тварина в біді. Зробивши одну помилку на самому початку, далі припускається нових і нових.
Бо часто нам здається, що ми добре знаємо, тварин, які є поруч з нами, і до яких ми звикли. Або ж ми асоціюємо їх з близькими нам домашніми тваринами, про яких насправді теж нічого не знаємо.
Тож, що зазвичай роблять з тим самим зайченям? Думають, що воно як кошеня, або будь-яке дитинча, харчується молоком. Оскільки «найближче» молоко, яке може дістати людина, — коров’яче, то ним вона і починає його поїти. Але у зайців дуже складний обмін речовин і через кілька тижнів такого раціону зайченя вже буде складно врятувати. Так само часто рятівники навіть не розуміють, що випустити зайця в природу можна тільки, якщо він накачаний, сильний, реагує на хижаків, а не слабкий і звиклий до рук людини.
Одним словом, ніж рятувати зайченят коров’ячим молоком, то краще взагалі їх не чіпати. Тим паче, якщо вони тихо на самоті сидять десь у траві, то швидше за все, наша допомога їм не потрібна.
«Реабілітація — це доволі прагматичний і доволі цинічний процес. У ньому багато емоційного, багато особистого, в ньому дружба, любов, прив’язаність і це зрозуміло. Проте у реабілітації має бути мета. Без неї вона не є допомогою ні конкретній тварині, ні природі в цілому. А в окремих випадках, це може перетворитися на жорстокість. Пригадайте стару притчу, де бабуся зловила сокола і обрізала йому кігті і дзьоб, бо думала, що йому незручно з ними. Вона добре ілюструє, яким часто буває відношення людей до тварин, коли допомагають не живій тварині, а образу, роблять це в міру своїх хибних уявлень про неї. І найгірше, коли бажання допомогти переважує все, — брак грошей, можливостей, знань. Тоді все це крутиться навколо нашої любові і дружби і віддаляється від поваги до тварини і її потреб. І цей стандартний міф, що будь-яка допомога, — це добре, продовжує жити далі»,
— каже учасниця фонду «Збережи дикість» Марина Шквиря.
А висновок тут простий — ключове значення для успішної реабілітації грає не саме по собі бажання допомогти, а компетентність і прагнення її постійно підвищувати. Тобто, людина має чітко розуміти, що потрібно робити в тому чи іншому випадку з тою чи іншою твариною, а чого робити не можна. Для цього існують спеціальні протоколи і вже навіть з’явився переклад професійних настанов для реабілітологів тварин. Вони звужують поле для експериментів, зате підвищують шанси на успішну реабілітацію. І тоді реабілітаційний центр є тим, чим і має бути, — установою, що забезпечує умови для повернення врятованої тварини в природне середовище, або яка дає їй відносно повноцінне життя в неволі з просвітницькою, науково і екологічно виправданою та гуманною метою.
В Україні сфера реабілітації робить свої перші кроки. Є приклади успішних та ефективних реабілітаційних центрів. Кілька з них, такі як «Домажир», «Біла скеля» та «Синевир» займаються ведмедями. Добре розвинена реабілітація рукокрилих і птахів.
Разом із тим в країні продовжують діяти заклади, які позиціонують себе як реабілітаційні центри, але практично нічого спільного з реабілітацією не мають. Вони цілком очікувано не претендують на те, щоб готувати тварин для повернення в природу. Але разом із цим вони і близько не забезпечують умови для того життя в неволі, яке варто прожити. Ба більше, в деяких банально розмножують екзотичних тварин із цілком прозорими намірами або випускають в природу неготових до цього тварин, або інвазійні види. Дехто навмисно під час реабілітації привчає тварин до контакту з людиною, змінюючи їх поведінку і фактично пропагуючи утримання диких тварин в неволі.
Одна з головних проблем не в тому, що в нас немає людей, які бажають займатися реабілітацією. І навіть не в бракові фінансування чи все ще «сирій» нормативно-правовій базі, яка звісно теж потребує впорядкування.
«Ви можете написати закон про те, як має працювати та чи інша система, або установа. Наприклад, лікарня. Але закон не може змусити лікарів бути професіоналами і добре лікувати людей»,
— каже Марина Шквиря.
Реабілітація — це сфера, в якій люди мають отримати знання, щоб почати робити правильно.
Наразі в Україні ніхто не готує фахівців з реабілітації диких тварин. А наявність ветеринарної чи будь-якої біологічної освіти в жодному разі не робить людину компетентним реабілітологом одразу. Але відповідна освіта, як базова платформа систематизованих знань і навичок, стажування, тренінги, обмін досвідом, формальні перевірки знань, конкуренція в професійному середовищі та універсальність принципів і методів роботи є запорукою успішної реабілітації диких тварин.
В цих умовах відповідальність за розвиток сфери фактично лежить на тих професіоналах, які вже працюють тут успішно і готові об’єднувати ентузіастів, ділитися знаннями та встановлювати професійні стандарти, враховуючи український та міжнародний досвід.
В іншому разі цю роль візьмуть на себе люди, які, можливо, мають благі наміри, але не спроможні їх втілити. Або держава, яка бачить суспільний запит і потребу в реабілітації тварин під час повномасштабної війни, але готова займатися проблемою лише формально.
«Ми зараз на тій стадії, коли люди зрозуміли, що тварини заслуговують на підтримку і допомогу. І ці ініціативи масштабуються, але вони ще не почали працювати системно, часто не розуміють своєї мети і до чого прагнути. Здебільшого вони перебувають ще на емоційному етапі — врятувати, забрати, привезти, посадити в клітку. А що далі? А це вже залежить від тиску компетентного середовища»,
— каже Марина Шквиря.
ВИНОСКИ
- 1. https://suspilne.media/poltava/661622-cerez-kazaniv-akih-vikinuli-u-poltavi-policia-rozpocala-kriminalne-provadzenna/ ↩︎
- 2. https://www.sheldrickwildlifetrust.org/projects/anti-poaching ↩︎
- 3. https://www.nbcnews.com/news/photo/two-brazilian-women-fight-save-life-paralyzed-lion-flna1c8508146 ↩︎
- 4. https://www.chinadaily.com.cn/world/2011-07/25/content_12978980.htm ↩︎
- 5. https://mind.ua/publications/20182733-poza-chasom-korotka-istoriya-zhittya-stivena-hokinga ↩︎
- 6. https://www.scientificamerican.com/article/rats-are-finally-gone-from-this-vulnerable-island/ ↩︎
- 7. https://inews.co.uk/news/world/killing-rats-caribbean-island-paradise-2745553 ↩︎
- 8. https://tekorowaiowaiheke.org/why-eradicate-rats ↩︎
- 9. https://ngamanu.org.nz/pests-predators/ ↩︎
- 10. Безпосередніх досліджень по ситуації в Україні немає, проте ви можете оцінити масштаб катастрофи на прикладі моделі для США, яку побудували Скотт Лосс, Том Вілл та Пітер Марр: «The impact of free-ranging domestic cats on wildlife of the United States». Відповідно до їх даних, домашні коти у США винищують щороку 6,3–22,3 мільярдів інших ссавців і 1,3–4,0 мільярди птахів. ↩︎
