І наче вибір мій,
Всього лиш бути інструментом,
Вставай – підйом, лягай – відбій,
Стрибок – аплодисменти;Я тішусь, коли тішиться хазяїн,
Вороний (ДК Енергетик, 2024)
Та моментами,
хочу бути вільним,
Не чиїмись дивідендами.
АВТОРКА
Олена Струк
На замовлення БО «МБФ «Збережи дикість»
Приблизний час читання тексту ~40 хвилин
Як дикі тварини потрапляють у коло експлуатації людиною через примхи, розваги, забобони, невігластво, бажання продемонструвати статус та заробити
Фото з мавпочкою на пляжі, лемур у контактному зоопарку, ведмідь у пересувному цирку, тигри в звіринці при ресторані, суп з акулячого плавника, амулет кохання з висушеної тушки колібрі, сумка з крокодилячої шкіри, пума, що живе в однокімнатній міській квартирі, прикраси зі слонової кістки. Продовжувати цей ряд можна до нескінченності. Наскільки люди різноманітні в своїх забаганках володіти, настільки від того страждають, як конкретні тварини, так і природа в цілому. І масштаби втрат, що стоять, за речами без яких можна прожити, типу подарованого метелика в рамці на стіні, важко осягнути. Показуємо це на конкретних прикладах і пояснюємо, що не так.
Все починається з того, що людина це просто може. Ну і, звісно, хоче. Така наша біологія, те що веде людство, — дослідити, освоїти, отримати, мати. Іноді це набуває найдивніших форм. Іронія в тому, що ці фантазії і практики не сильно змінювались з часом, якщо подивитися на історію. Змінюється лише ставлення.
Скажімо, Римська імперія з носорогами, левами, слонами, леопардами та іншими екзотичними тваринами на арені, які стали частиною шоу під час ігор, все одно що сучасний цирк. Або брелоки з рибками чи черепашками, популярні зараз. Раніше це так само було модно. Дами при дворі Людовика XVI носили цілі пташині крила або опудала екзотичних птахів, як частину своєї зачіски. Цей тренд захопив модниць вищого світу і в XIX ст. Вони одягали хитромудрі капелюхи, оздоблені не тільки тілами мертвих птахів, але й мишей, ящірок.
Чи відома кава Копі Лувак, яку отримують із зерен, що пройшли через травну систему ссавця мусанга. Вона має давню історію. Все почалось з того, що робітникам плантацій забороняли зривати кавові ягоди з дерева для власного споживання. Тож вони їх почали збирати з-під ніг, знаходячи в мусангових фекаліях. Тепер ця практика споживання отримала нове життя за рахунок її екзотичності. А масштаби виросли, бо світ став глобальнішим і люди мають можливості знайомитися з іншими культурами. І що далі? Аби задовольнити потреби ринку, мусангів вилучають з природи, тримають у тісних клітках, саджають на монодієту з кавових ягід. І до 90% найдорожчої кави світу отримують саме такою ціною, а не трудомістким визбируванням зерен у природі.
Тобто людина йде в природу, досліджує, намагається розчистити для себе місце і автоматично починає використовувати те, що бачить. І це ресурс у широкому розумінні — для задоволення матеріальних потреб і так само емоційних. А за рахунок глобалізації все це моментально масштабується. І тварина потрапляє в це коло експлуатації.
Коментар БО «МБФ «Збережи дикість»
ВЕДМЕДІ І ПАНГОЛІНИ
Уявіть ведмедя в тісній клітці, в якій він не може вільно рухатися і не бачить сонця. Зазвичай це азійський чорний ведмідь (Ursus thibetanus), якого називають місячним за характерну білу смужку на грудях. Ссавця тримають в ув’язненні заради отримання ведмежої жовчі, «чудодійного» продукту, який все ще користується популярністю в країнах Південно-Східної Азії та Китаї. Ним намагаються лікувати буквально все: від геморою до похмілля. Ведмежа жовч містить урсодезоксихолеву кислоту, яка справді має певні медичні властивості, але, звісно, не настільки широкого спектру дії. А ведмедів продовжують мучити, попри те, що її синтетичні та рослинні замінники існують з 1950-х років.
Тварини, виловлені в природі, або вирощені в неволі, потрапляють на так звані жовчні ферми, де їх тримають роками, щоб регулярно отримувати жовч. Способи збору вражають. Раніше, приміром, просто розрізали черево та жовчний міхур ведмедя, щоб дістати потрібне і зашивали. Зрозуміло, що багато таких процедур витримати неможливо. Інший метод — проколоти голкою місце, де по ідеї має бути жовчний міхур, щоб потім вилучити жовч механічним насосом. Під час процедури не оминути пошкодження інших органів.
У Китаї в 1996 році дозволили єдиний метод добування жовчі, який передбачає хірургічну операцію. Під час неї створюють трубку з власної тканини тварини, через яку за допомогою зонду і витягують жовч. Метод позиціонують як «менш інвазивний». Але жоден з перелічених не повернеться язик назвати гуманним.
Зоозахисні організації десятиліття борються з жовчними фермами, працюючи з урядами країн, а також через освітні програми для населення. Не можна сказати, що зовсім безуспішно. У деяких країнах, наприклад, у В’єтнамі, цю практику заборонили, як і вилучення тварин з природи. Це сталося у 2005 році, коли в неволі налічувалось щонайменше 4 тис. ведмедів. Фермерам дозволили залишити в себе тих тварин, які мали чіпи та були зареєстровані до заборони. Відтоді кількість ведмедів на фермах зменшилась до двох сотень. І найбільші труднощі за цей час були пов’язані саме з тим, щоб переконати власників добровільно віддати тварин у реабілітаційні центри. А оскільки попит на ведмежу жовч не зник, підживлюваний вірою в її надзвичайні властивості, то він стимулює незаконну торгівлю і експлуатацію тварин. І власники, які не передали ведмедів державі, імовірно продовжують отримувати прибуток.
Більшість ведмедів з жовчних ферм страждають на хронічні захворювання печінки та жовчного міхура, артрит, гіпертонію та біль. Погане харчування та брак фізичних рухів призводять до атрофії м’язів і ожиріння, а обмежений простір і збіднене середовище — до розладів поведінки. Саме в такому стані були ведмеді, яких вдалося врятувати.
Друзі ведмедів по нещастю — панголіни (Pholidota), ссавці розміром з кота, що мешкають в Азії та Африці. Унікальними їх робить луска, яка вкриває все тіло тварини. Вона мала б захищати їх від хижаків, але деяких з них навпаки приваблює. Як і у випадку з ведмежою жовчю, люди впевнені в її лікувальній дії і приймають для покращення кровообігу, стимулювання лактації або, приміром, для зменшення запалення. І хоча немає жодних наукових доказів корисності панголінячої луски, проте достатньо віри, щоб виловлювати і вбивати цих тварин.
Це не вимагає якихось особливих навичок. Коли панголіну загрожує небезпека, він згортається в клубок, що робить його легкою здобиччю. Залишається просто підібрати тварину руками. Це і є найпоширенішим методом відлову.
Серед усів видів ссавців панголіни чи не найчастіше стають об’єктом незаконної торгівлі. Так само страждають тільки носороги через віру у лікувальну дію рогу. За даними організації з моніторингу торгівлі дикими тваринами Traffic, браконьєри вбили і продали приблизно мільйон панголінів з 2000 по 2013 рік. Луска не єдине, за що полюють на них. З їхньої шкури також роблять вироби зі шкіри. Приміром, до 2000 року (тоді міжнародне співтовариство встановило нульову квоту на експорт азійських панголінів, а з 2017 року заборонена торгівля всіма вісьмома видами) США використовували її для виготовлення екзотичних ковбойських чобіт, ременів та гаманців. А останні дослідження показують, що в Нігерії, приміром, після буму попиту на луску, основною причиною полювання на цих ссавців стало їхнє м’ясо, яке вважається делікатесом. Крім того, його купують для вагітних жінок, буцімто воно сприяє народженню міцних дітей. І хоча полювання на панголінів у Нігерії заборонене, проте ця країна є найбільшим у світі центром незаконної торгівлі продуктами з цього ссавця.
Тим часом самі панголіни опинились в ситуації ідеального шторму. Вони смакують людині, їх використовують у традиційній медицині, на них легко полювати, а їхнє середовище існування знищують. Тож усі вісім видів панголінів занесені до Червоного списку видів, що перебувають під загрозою зникнення.
ЧАСТИНИ ТІЛА
Ведмежа жовч, луска панголіна разом із посудом з черепахового панциру, фігурками зі слонової кістки чи моржового ікла, опудалами крокодильчиків, гаманцями зі шкіри ската чи крокодила, коштовні роги носорога, брелоки з іще живими черепашками у різнокольоровій рідині, хутряні помпони на шапках тощо — усе це так звані деривати, тобто будь-які частини тіла тварин чи продукти, отримані з тварин, які використовує людина. Бажання їх мати — причина масового браконьєрства і втрат дикої природи.
За даними звіту Управління ООН з наркотиків і злочинності, понад 4 тис. видів диких тварин і рослин в усьому світі стають мішенями для нелегальних торговців. Незаконна торгівля дикими тваринами, їх частинами та похідною продукцією є однією з найприбутковіших галузей. Інтернет дав нові можливості для бізнесу, а сайти соціальних мереж стали одним з найважливіших каналів збуту. Масштаби цього ринку оцінюють у 7-23 млрд дол. на рік. Рушієм для нього є попит на делікатеси, ліки, екзотичних домашніх тварин, ексклюзивні та статусні товари. З 2015-го по 2021 рік основна частина незаконної торгівлі припадала на носорогів, слонів, панголінів, вугрів та крокодилів. З усіх конфіскованих за цей період ссавців, птахів, рептилій та амфібій 40% перебували у червоному списку видів, що знаходяться під загрозою зникнення або майже під загрозою зникнення.
Свідомо чи несвідомо одними з провідних учасників незаконної торгівлі дикими тваринами та дериватами опиняються виробники модної індустрії. Найбільше від того страждають рептилії. Хоча є приклади легального їх вирощування, проте в багатьох країнах обсяги експорту, приміром, шкур пітонів значно перевищують потужності господарств. Тим паче, якщо йдеться про шкури великих особин. Набагато дешевше, а отже і вигідніше, виловити дорослого сітчастого пітона з природи, а не вирощувати самому.
Або візьмемо до прикладу тибетську антилопу (Pantholops hodgsonii). З її підшерстка роблять найтоншу в світі і, звісно, дорогу вовну шахтуш, яку використовують для виготовлення шаликів. Щоб отримати одну таку хустку, треба вбити три-чотири антилопи. Протягом століття їхня популяція скоротилась через це на 90%.
Те саме сталося і з популяцією африканських слонів, на яких масово полюють заради бивнів. Попри те, що торгівля слоновою кісткою вже заборонена в багатьох країнах, вона все ще легальна, зокрема у В’єтнамі, М’янмі, Лаосі та Таїланді. Що більше, масштабне полювання призвело і до інших несподіваних наслідків. Дослідження свідчать, що шанси вижити у слона, який не має бивнів, в п’ять разів вищі. Тож тварини почали еволюціонувати в цей бік. Але ж природа наділила слонів бивнями не для того, щоб хтось міг поставити на полицю статуетку зі слонової кістки. Вони потрібні їм для виживання — щоб копати, піднімати предмети, знімати кору з дерева і врешті-решт захищатися.
Зловити акулу, відрізати плавник і викинути рибу назад у море повільно стікати кров’ю — ця практика протягом десятиліть забирала щороку приблизно 70-100 млн. особин. Все, щоб отримати тарілку супу, який у багатьох країнах Азії, зокрема в Китаї вважається символом статків. Його подають на весіллях та урочистих заходах на знак поваги до гостей. І хоча багато країн ввели заборону на цю практику, проте смертність акул, кажуть дослідники, від того не зменшилась через зростання попиту на акуляче м’ясо, яке додають у харчові продукти. Це вже призвело до того, що деякі популяції акул скоротились на 99%.
Під критичною загрозою зникнення опинились і європейські вугри (Anguilla anguilla). Їхня чисельність різко зменшилась не тільки через знищення середовища існування, забруднення та кліматичні зміни, але й через незаконну торгівлю, яка процвітає. Її масштаби оцінюють 2,5 млрд євро на рік. Незважаючи на те, що експорт вугра з Європи заборонили ще 15 років тому, він все ще опиняється в меню по всьому світу, зокрема і в Азії.
На відміну від торгівлі акулячими плавниками, вугрем чи слоновою кісткою, торгівля метеликами не така помітна. Хоча її обсяги теж вражають. Майже безмежні можливості для цього дають онлайн-майданчики. Дослідники, які моніторили угоди на eBay.com протягом року з вересня 2020-го по вересень 2021 року, зафіксували пів сотні тисяч угод з цими комахами. Об’єктами купівлі-продажу стали більш як 3,7 тис. видів, а це п’ята частина всіх описаних метеликів на Землі.
У середньому вартість одного метелика без рамки була трохи менше семи доларів. Це, як пишуть автори дослідження, приблизно третина від середньої зарплати в країнах, де їх виловили. Насамперед йдеться про країни Глобального півдня, в яких метеликів збирають в основному в природі, щоб потім відправити до покупців на північ.
Метеликів люблять насамперед за їхній зовнішній вигляд, тож найчастіше купують великих і барвистих махаонових. Проте чим рідкісніший вид, тим вища ціна. Станом на 2021 рік у Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи 207 «вразливих» або «зникаючих» метеликів, 51 з них можна було знайти на eBay. Ціновий рекорд побила пара самця і самиці бутанського парусника Ладлоу (Bhutanitis ludlowi) з Індії, яких продали покупцю з Росії майже за 9 тис. дол. Цей вид — ендемік Бутану, тобто більше ніде на планеті не мешкає. Останні 70 років його вважали вимерлим і тільки нещодавно перевідкрили.
Природа — стратегічний ресурс, що не може конкурувати з ринком, який все зжирає тут і зараз. Нас 8 млрд на планеті і всім треба їсти і розважатися. Просто уявіть масштаби. Тому потрібні інституції.
Аби впорядкувати торгівлю рідкісними видами тварин та дериватами, встановлюють квоти для країн відповідно до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення (CITES). Конвенція діє з 1973 року і її ратифікували понад 180 держав, в тому числі і Україна. Нині договір надає різні ступені захисту для більш ніж 38 тис. видів тварин і рослин (6 тис. тварин і майже 33 тис. рослин). І будь-який перетин кордону для тварин або деривативів між країнами, що ратифікували конвенцію, має відбуватися на підставі відповідних дозволів і сертифікатів.
Але інституції повільні. Бо коли ти граєш за правилами, то завжди програєш тому, хто вирішить їх обійти. Проте важливо, щоб інституції існували. Повністю зупинити незаконну торгівлю вони не зможуть, але хоча би стримуватимуть її. А це дає шанс природі.
Коментар БО «МБФ «Збережи дикість»
ОДИН ВДОМА
Він був місцевою родзинкою одного зі спальних районів Києва. Відео з вовком, який висунувся крізь решітку на вікні і вишкірявся на перехожих, час від часу з’являлося в телеграм-каналах.
Протягом двох років вовк на ім’я Одін жив у звичайній 13-метровій гостинці. Хазяйка купила його в інтернеті ще вовченям. Діти хотіли якусь екзотичну велику кішку, та грошей вистачило тільки на вовка. Звідки вовченя взялось у продавців, відстежити тепер важко. На момент покупки він уже страждав від рахіту через неправильне харчування, тож попередні господарі, ймовірно, були не досвідченими. А самого вовка швидше за все перекупили у когось, хто забрав його з природи ще малюком.
Нова хазяйка із завзяттям взялась за здоров’я улюбленця. Звернулась по допомогу до ветеринара, але з якихось причин не дотримувалась рекомендацій. Зовсім скоро через неправильний раціон у нього почалися перелами. Справа дійшла до того, що довелось ставити металічний штифт в одну з лап. Ліки нові господарі так само давали на свій розсуд, приміром, кальцій в п’ятикратній дозі так, що у вовка дерев’яніли вуха. Водночас господарі були впевнені, що вони просто нічого не шкодували для свого домашнього улюбленця.
Вовк розважав родину протягом двох років. Одна з доньок завела тікток і інстаграм, де викладала фото з ним. Його годували морозивом, борщем. Якщо ж він їв м’ясо, то тільки заморожене або смажене. Проте за два роки «казка» скінчилась — вовк підріс і став агресивним.
Одін почав кусатися, його вже не залишали самого вдома, бо він міг понівечити квартиру. Тепер улюбленець створював забагато дискомфорту і його боялися. Ось тоді хазяйці і спало на думку віддати тепер незручну тварину. Вона звернулась до зоопарку, а там її перенаправили до реабілітаційного центру «Біля Скеля». Вовка готові були забрати одразу, але на тому жінка зникла. За кілька місяців вона з’явилися знову зі словами: «Заберіть вовка, ми хочемо поїхати до Львова».
Одіну пощастило, його врятували вчасно. Він був худий і недорозвинутий, а аналізи показали білкову недостатність і виснаження. Попри те, що новий великий вольєр йому був до вподоби, але адаптація проходила непросто. Через пережитий стрес, він весь час корчився, шкірився, тиждень звикав до персоналу. Поступово його повернули до правильного харчування, він потроху опанував новий простір і навіть подружився з вовчицею Дорою, яку теж врятували з приватних рук.
Історія Одіна багато в чому типова — захотіли, взяли, погрались, позбулись. Це якщо в процесі тварина вижила.
У ЧОТИРЬОХ СТІНАХ
Прагнення мати поруч з собою екзотичного улюбленця неабияк підживлює незаконну торгівлю дикими тваринами. Йдеться про будь-яку дику, не одомашнену тварину, яку тримають як домашню, саме таке визначення дає IFAO. Найбажаніші вдома — різні представники рептилій та птахів.
Якщо вірити результатам опитування, яке провели науковці, людей спонукає брати додому каракалів, фенеків, ігуан чи хамелеонів тощо цілком невинні і зрозумілі речі — бажання дбати та доглядати, більше дізнатися про вид та захопленням ним. Проте наслідки від того невинними не назвеш.
Практика утримання диких тварин вдома чи то в неволі в приватному звіринці для розваги абощо, має вплив на різних рівнях. Вона шкодить добробуту конкретної особини, яка опинилась у людини, і так само несе ризики для виду та охорони природи в цілому, і навіть для громадського здоров’я.
Загадайте будь-який контактний зоопарк у торговельно-розважальному центрі. В клітці сидять такі милі котячі лемури (Lemur catta). Вони зацікавлено тягнуть лапки між залізними прутиками і може здатися, що вся ця ситуація, в якій вони опинились, їм дуже подобається. Ось навіть один з український сайтів зоотоварів пише, ніби спонукаючи взяти додому: «Лемур — один з найбільш екзотичних і водночас милих представників ряду примати. Звірятка досить контактні та грайливі, здатні прив’язуватися».
Але натомість варто було би подивитися документальний серіал «Мадагаскар». І завдяки розповіді Девіда Аттенборо трохи краще зрозуміти цих прекрасних створінь, і яким насправді є їхнє середовище. Це ліси і великі простори, де вони проводять багато часу в пошуках їжі, які дають їм змогу висіти, лазити, стрибати. Лемури справді соціальні істоти, але це жодним чином не пов’язано з людьми. Наприклад, котячий лемур, один з найбільш популярних видів для тримання вдома, живе групами по два десятки особин, які очолюють самиці.
У контактних зоопарках або в квартирі нічого з описаного відтворити неможливо. Здебільшого тварини в неволі самотні і позбавлені будь-якої можливості проявляти свої природні інстинкти. Тому нудяться, що потім призводить до поведінкових розладів. Те саме можна сказати і про правильний раціон, який господарі часто не витримують. Ба більше, часом навіть не намагаються дізнатися, яким він має бути, покладаючись лише на власні стереотипи. Врешті-решт тварини страждають від стресу і хвороб, як в історії з нашим вовком. Бо на практиці для них це стає лотереєю, і хтось потрапляє в нормальні руки, а хтось — ні.
Водночас лемур у квартирі чи в контактному зоопарку, хай навіть вирощений в неволі, створює хибне враження, що це звичайні домашні улюбленці, а не крихкий вид, який планета може втратити вже в наступні 20 років і який треба охороняти і берегти. Від того страждає імідж виду. Особливо негативну роль у цьому відіграють блогери, що роблять зі своїх домашніх улюбленців контент.
На відео в соціальній мережі каракал на ім’я Пумба з риком нападає на пилосос, який рухається по підлозі в звичайній квартирі. В коментарях в основному жарти типу Пумба vs Румба. Або ось повільний лорі тримає в одній лапці виделку, а в іншій рисову кульку, якою його годує господар. Відео має 14 млн переглядів. Люди звикають бачити дику тварину в такому оточенні і починають ставитися до неї, як до чогось доступного і підконтрольного. Перестають сприймати, як створіння, якому місце в природі, забувають, що воно має право на своє середовище і на свою природну поведінку в ньому.
ВИЛУЧИТИ, РОЗМНОЖИТИ
Якщо перейти на рівень вище, то людина, яка хоче мати поруч екзотичну тварину, впливає на саму популяцію виду. Бо кожен вилучений з природи ведмідь чи тигр вже туди не повернеться. Але для стійкості популяції і біологічного різноманіття, яке ми втрачаємо зі швидкістю звуку, важлива кожна особина.
Приміром, африканський сірий папуга (жако, Psittacus erithacus), чи не найчастіше серед птахів опиняється в людському помешканні. Їх цінують за зовнішній вигляд, але найбільше за розум і здатність імітувати людську мову. Сірий папуга мешкає у вологих лісах тропічної Східної, Західної та Центральної Африки, звідки їх виловлюють браконьєри. За останні півстоліття в колообіг міжнародної торгівлі потрапили понад 1,3 млн птахів цього виду. В деяких країнах, як наприклад, в Гані це вже призвело фактично до зникнення популяції. Загальна ж чисельність сірих папуг в природі скорочується щороку на шалені 20%.
В Україні, приміром, визбирують в полі для подальшого продажу комах, амфібій, птахів та пташині яйця. Серед птахів найпопулярніші соколи і співочі, особливо щиглики, чечітки, дубоноси. Їх вивозять в арабські країни, Південну Корею.
А тепер ще один момент. Під час відлову, транспортування та утримання в неволі, велика частина тварин просто гине. Приміром, для африканських сірих папуг рівень смертності сягає 60-66%, а в деяких випадках доходить і до 90%, поки птах опиниться у покупця. 75% екзотичних рептилій гине протягом першого року в неволі. Для того, щоб компенсувати ці втрати, браконьєри відловлюють ще більше тварин.
Хтось скаже: «Мій тигр з розплідника, він не народився в дикій природі, тому я нікому не нашкодив». Але розведення диких тварин у неволі за великим рахунком не надто краще, ніж безпосереднє вилучення їх з дикої природи.
По-перше, там де неволя, там поруч і жорстоке поводження. По-друге, як би не працювала ця індустрія, якщо попит великий, вона його не забезпечує, бо не встигає за ним. Щоб задовільнити апетити ринку в розпліднику так чи інакше починають схрещувати братів і сестер, а це впливає на здоров’я потомства. Проте хворі тварини нікому не цікаві — ні покупцям, ні самим заводчикам, оскільки вони погано розмножуються. А особину з природи, яка додасть свіжої крові і таким чином підтримає бізнес, завжди цінуватимуть.
Та й взагалі вигідніше не розмножувати, годувати, тримати персонал, а заплатити місцевому населенню, яке виловить тих же птахів чи амфібій з природи, а потім залишиться тільки оформити їх так, ніби вони народились у розпліднику. Тим паче, що мода на тварин мінлива, і доводиться швидко реагувати на все нові й нові запити.
Так, більшість фонових видів, які потрапляють до людей, декоративні і їх розведення не підживлюють з природи. Але коли людина починає всерйоз захоплюватися тією ж акваріумістикою, їй стає нецікаво з популярними гупі і вона починає хотіти чогось складнішого і рідкісного. Риб виловлюють, везуть контрабандою, далі експериментують з гібридизаціюєю, руйнують корали. І це теж варто усвідомлювати.
Коли ми говоримо про гібридизацію, то одним з найяскравіших прикладів цього є порода кішок Саванна, виведена шляхом схрещування домашньої кішки з африканським диким сервалом. Це найдорожча порода, яка користується шаленою популярністю. Як пише National Geographic, відео з нею зібрали на tiktok вже понад мільярд переглядів. Струнке тонке тіло, довгі лапи, великі вуха і хутро з плямистим візерунком — її вигляд не залишає байдужими.
Багато заповідників і притулків борються з явищем гібридизації котів з дикими тваринами. З одного боку, це неприродне схрещування, яке створює багато генетичних проблем. З іншого, поведінка Саванни схожа на поведінку сервала, який є хорошим мисливцем, потребує великої території. Її інстинкти вочевидь не для домашнього життя. Порода потенційно може загрожувати місцевій фауні через ризик передачі генів безпритульним котам. Саме з цієї причини, приміром, в Австралії вона під забороною. До цього додається ризик вилучення сервалів з природного середовища для підживлення цього зростаючого трафіку. Або ж навпаки торговці під виглядом Саванни продають чистих диких сервалів. І все це відбувається виключно заради отримання прибутку. Хоча існує достатньо порід на будь-який смак і немає жодних причин створювати ще одну, використовуючи для цього дикий вид під охороною.
ЧУЖИЙ ПРОТИ СВОГО
Крім скорочення популяції певних видів утримання екзотичних тварин в якості домашніх улюбленців створюють й інші не такі очевидні ризики для навколишнього середовища. Зокрема, йдеться про розповсюдження інвазійних (чужих для цієї місцевості) видів. Як сталося, приміром, в історії з бірманським пітоном, уродженцем Південно-Східної Азії, який вдало влаштувався в Еверглейді у Флориді. Настільки успішно, що з ним намагаються боротися усілякими методами, включно з забороною на імпорт і впровадженням програми ліквідації цих змій. Бірманський пітон давно набув у США популярності як домашня тварина. Змії, яких власники випустили в природу, і стали джерелом формування цілої популяції цього виду в південній Флориді. Чому люди позбавлялись своїх улюбленців? Відповідь проста — дитинча пітона, яке має 55 см, за наступні 5 років може вирости у двометрову махіну, а це вже не так зручно.
За оцінкою Комісії з охорони риби та дикої природи Флориди (FWC), чисельність бірманських пітонів коливається від 100 тис. до 300 тис. особин. Це своєю чергою призвело фактично до знищення місцевих популяцій єнотів, опосумів та болотних кроликів.
Дуже схожа історія з червоновухою черепахою. Її природний ареал — південний схід США. Але індустрія домашніх тварин поширила цей вид на різні континенти, зокрема вони дісталися і до України. А далі власники таких черепашок, які недостатньо осмислено заводили червоновуху як домашню тварину, або ж просто втомились/знудились від утримання, викидали її у природу. Так вона опинилась в наших водоймах і оскільки є більш агресивною, то тепер витісняє з місць існування місцевий вид — болотяну черепаху.
Екзотичні тварини небезпечні ще й з точки зору поширення інфекційних захворювань. Приміром, макаки, з якими пропонують сфотографуватися туристам, є носіями вірусу герпес В. Популярні ігуани, гекони, агами — носії бактерії сальмонели. Загалом близько 60% нових інфекційних захворювань передаються людині від тварин. Понад дві третини з них — від представників дикої фауни.
У когось на стіні у коробочці висить метелик, а хтось купив живих метеликів на весілля. Ті ж сичики, які стали популярні, як домашні тварини. Їх теж беруть з природи, тримають у клітках по півсотні птахів, і продають через інтернет. Сичика купують, а він за два місяці помирає, бо це крихкий і важкий у догляді вид. Тоді купують нового і так по колу. Попит неабияк стимулює блогінг та соцмережі і маскультура. На екрани виходить «Гра престолів» — всі купують ігуан, черговий фільм про Гаррі Поттер — сов. Якщо уявити, масштаби явища, який це величезний бізнес і як легко придбати тварину, то в цьому і криється проблема.
Заходиш в інтернет, ще не встиг навіть подумати, а в тебе вже є якась тварина. Це як купувати купу дешевого пластика на Temu, навіть не замислюючись, чи він справді потрібен. За кордоном кажуть: тут штраф, тут податок, тут тебе перевірять, а тут стаєш в чергу на цуценя. Це спонукає робити більш усвідомлений вибір. Людина до нього повільніше йде, шукає якусь інформацію. А у нас до багатьох речей надто легкий доступ. І тут треба бути чесним з собою і оточуючими — часто людина навіть не пробує вивчити питання.
Насправді ж є багато інших способів інвестувати свої емоції у тварин та в стосунки з природою. Бо справжня любов — це повага, а не експлуатація. Тобі подобаються леви і ти можеш обрати шляхи, як стати до них ближчим. Є складні шляхи. Приміром, підтримати притулок, або поїхати в Африку і подивитися на них у природі, чи в Європу в реабілітаційному центрі. Можна взяти участь в якомусь проєкті як волонтер під час відпустки. Можна стати науковцем, захопитися фотографією. Тобто є екологічні шляхи проявити свою любов. А можна обрати самий простий спосіб — заплатити 200 доларів і купити левеня прямо зараз.
І коли постає такий вибір, то правильно було би обирати складніший і довший шлях, той який принесе більше фідбеків тобі, твоїм дітям, середовищу. Чому притулки пускають відвідувачів, а зоопарки залучають волонтерів, хоча це вимагає від них багато зусиль? Саме для того, щоб людина щось зробила, відчула себе частиною більшого. І це безцінно.
Коментар БО «МБФ «Збережи дикість»
ЦИРК, ЦИРК, ЦИРК
Ведмедиці Чаді 27 років. Це довге життя, лише сім років з якого можна вважати хорошими, як для тварини, яка народилася і виросла в неволі. Сьогодні вона знаходиться в реабілітаційному центрі “Біла Скеля” і зрештою має велику територію, траву під лапами, власний басейн, хороший раціон і догляд від людей, які професійно і щиро переймаються її долею.
А до того все, що в неї було, — це клітка і арена цирку. Ще ведмежам її продали до Національного цирку України і 12 років вона провела у гастролях та пересувних циркових шоу. А коли стала непотрібною своїм господарям циркачам, то опинилась у малій іржавій клітці десь на території складів під Києвом. Там вона провела наступні сім років, втрачаючи залишки здоров’я. Коли Чаду врешті-решт врятували і забрали до «Білої скелі», вона вже погано бачила і втратила одинадцять зубів.
Чада належить до рідкісного підвиду бурого ведмедя — тянь-шанського. В природі цей вид зникає, тим часом тварин, що опинились в неволі використовують для розваг.
Цирк — традиційна сфера експлуатації ведмедів. І хоча десятки країн ввели обмеження на використання диких тварин в цих установах, проте традиція продовжує жити. І підживлює її саме інтерес з боку відвідувачів, а це відповідно збільшує аудиторію шоу і доходи власників цирку. Але, напевно, варто знати, що відбувається за кулісами таких вистав і якою ціною це дається “акторам».
Можна, приміром, згадати про танцюючих ведмедів, які були популярним видом вуличних розваг як в Європі, так і в Азії. Ведмедів ще дитинчатами забирали з дикої природи і готували до дресирування — обрізали чи видаляли кігті та кілька зубів, в ніс вставляли кільце з мотузкою, одягали намордник. Щоб навчити тварину «танцювати» — тобто робити рухи на задніх лапах, її ставили на металеву платформу, яку нагрівали. Коли метал вже був гарячим, дресирувальник використовуючи мотузку та палицю, змушував ведмедя підвестися на задні лапи. Оскільки жар обпікав лапи, тварина починала піднімати то одну, то іншу, в надії, що біль зникне. В цей момент вмикали музику, яку вже за кілька тижнів ведмідь асоціював з тортурами і починав “танцювати” щойно чув. У 1990-х роках тільки в одній Індії налічувалось понад тисячу танцюючих ведмедів. На щастя, зусиллями зоозахисних організацій, цій практиці вдалося покласти край. Але не експлуатації ведмедів у циркових шоу і йдеться не тільки про шапіто, але й про державні установи.
Цирковий бізнес потребує великої кількості ведмежат, оскільки не кожне можна навчити трюкам і не всі мають достатньо стресостійкості та витривалості для такої “роботи». Тож в процесі відбору багатьох просто відбраковують. А починається все з того, що ведмежа забирають від матері, яка за нормальних обставин залишалась би з ним протягом 2-3 років. А далі цілий букет наслідків від порушень у формуванні поведінки до неправильного вигодовування та проблем зі здоров’ям.
Наступним кроком тварину привчають до контакту з людиною, перевезень, шуму, світла, музики, інших тварин поруч. Що ж робить дресирувальник, який вчить ведмедя трюкам, щоб він підкорився і зрештою розважав публіку їздою на велосипеді, балансуванням, ходінням на передніх лапах або сидінням на стільці, перестрибуванням перешкод, катання на конях (людська фантазія, на жаль, не має меж)? Приміром, морять голодом або залишають надовго на самоті, лякають шумом. Шпиняють гострими палицями чи знерухомлюють, використовуючи ветеринарні шибери. Дають солодку їжу або алкоголь, щоб стимулювати необхідну поведінку. Цукор, скажімо, дають за виконання трюку, а алкоголь — щоб загасити гостру реакцію на світло чи шум.
Як наслідок, ведмеді після цирків мають найгірший стан здоров’я. Оскільки до поганого харчування, відсутності належної ветеринарної допомоги, неправильного утримання в тісних клітках, додаються й інші стресові фактори — гастролі, дресура, яскраве світло, гучна музика, близьке сусідство з іншими тваринами, багато людей, необхідність працювати за графіком в жорсткому режимі. Тому ведмеді мають неправильно сформовані тіла, нездорове хутро, проблеми зі шлунково-кишковим трактом, поганий зір, паразитарні захворювання, травми, ерозії на подушках лап, часом цироз печінки та інші проблеми.
Зрозуміло, що все це стосуються й інших видів, яких використовують у цирках — тигрів, левів, слонів і навіть бегемотів. Або дельфінів, морських котиків чи морських левів у комерційних дельфінаріях. Когось з них врятуюсь активісти. Але більшість — ні. Їх врятує тільки розуміння ціни цієї розваги і відмова від неї.
Зрештою цирк так само є частиною системи розмноження тварин у неволі, продажу, вбивства непотрібних тварин, експлуатації. А на більш загальному рівні — браконьєрства з природи та гібридизації, що зрештою шкодить генофонду популяцій. Водночас через циркове мистецтво та блогерів-дресирувальників жорстоке поводження з тваринами унормовується.
ТА ІНШІ РОЗВАГИ
Експлуатація диких тварин у розважальній індустрії вражає своїм різноманіттям і одноманітністю водночас. Форми різні, наслідки одні й ті самі.
У дикій природі повільний лорі, який веде нічний спосіб життя, рухається надзвичайно обережно і плавно. Іноді завмирає, зливаючись з гілками. Його тактика нічного полювання — бути максимально тихим і непомітним. Він мешкає у тропічних лісах Південно-Східної Азії, і його знають насамперед за характерні великі очі, які роблять його маленьку мордочку мультяшною і привабливою. На його ж біду. Він є популярним об’єктом для туристичної фотозйомки. Приміром, ця практика поширена в Таїланді і туристи охоче фотографуються на згадку з цим милим створінням, навіть не замислюючись, наскільки це неприродно.
Як нічні істоти, лорі дуже чутливі до світла і шуму, які вони змушені терпіти під час фото- і відеозйомок. Їм видалять або спилюють зуби, щоб вони не змогли вкусити. Тримають в тісних клітках і не годують належним чином. Якщо в природі повільні лорі живуть 15-20 років, то в неволі більшість з них помирає за кілька місяців до кількох років від стресу через вимушене позування, неправильне харчування та умови утримання, а також інфекції. Багатьох з них виловлюють ще дитинчатами з дикого середовища, щоб зрештою перетворити на фотореквізит.
Або візьмемо до прикладу південноафриканські заклади, які позиціонують себе як центри дикої природи. Вони пропонують погодувати левенятка, розповідаючи зворушливу легенду про те, що воно начебто залишилось без матері і зовсім скоро його повернуть назад у природу. Або обіцяють прогулянку і фотографування з підлітком левом. Але насправді за цією щемкою історією знов же стоїть бізнес з розведення і утримання в неволі цих великих кішок.
Нині лише в Південній Африці в неволі живуть понад 10 тис. левів, тоді як в природі їх втричі менше і цей вид знаходиться під загрозою зникнення, а Міжнародний союз охорони природи (МСОП) вніс його до списку вразливих.
Для розради туристів використовують саме левенят віком від двох місяців, яких розлучають з матір’ю. А щоб убезпечити людей, тваринам можуть видаляти кігті та зуби, а також давати наркотики. Коли ж леви дорослішають, їх або зачиняють в клітках або продають далі на розмноження, підтримуючи таким чином колообіг тварин в неволі. Інших вбивають заради торгівлі кістками, які застосовують у традиційній медицині в Азії. Або використовують у так званому «консервованому полюванні”. Його влаштовують в огородженій території, куди випускають фактично приручених левів, що майже гарантує мисливцям трофей.
У природі леви живуть великими прайдами, левенята залишаються з матерями понад два роки, протягом яких вчаться важливим навичкам виживання. На 70% їхній раціон складається з м’яса великої здобичи — зебр, буйволів, антилоп гну, на яких вони полюють. Чи варто казати, що в неволі їхнє життя геть інше і вони страждають на розлади поведінки, мають численні проблеми з харчуванням, бо їх можуть годувати підгнилим м’ясом або куркою, а дитинчат — молочними продуктами замість спеціальних сумішей.
Тому дозвіл на годування тварин, фотографування чи прогулянку з ними — це такі собі червоні прапорці. Бо етичний туризм у дику природу передбачає спостереження за тваринами на відстані, має обмеження по кількості транспорту та часу перебування поруч з ними, і що головне — заборону на будь-який контакт з ними.
В Україні все те саме. Що може об’єднувати п’ятьох ведмежат? Приміром, те, що всі вони народились в неволі. Ведмеді Папай і Дженні — у державному Менському зоопарку, а Аска, Тобі та Моріс — у приватному звіринці «Фельдман Екопарк». Для таких тварин ймовірність хорошої долі дорівнює майже нулю. У двомісячному віці їх уже встигли розлучити з матерями. А в 2021 році ведмежат придбала Ясногородська страусина ферма разом з трьома левенятами і маленьким леопардом. Дитинчата мали розважати відвідувачів, тобто позувати для фото. Вдень вони працювали живими м’якими іграшками, а вночі спали в сараї. Їх врятувала небайдужість відвідувачки ферми, розголос і робота багатьох людей. Дженні, Тобі та Моріс тепер живуть на Львівщині у ведмежому притулку «Домажир». А Аску і Папая спочатку реабілітували в «Білій Скелі», де їх наново вчили, як це бути ведмедем. А згодом вони переїхали до Альтернативного парку ведмедів Ворбіс у Німеччині. Якби не порятунок, то коли дитинчата виросли б, швидше за все їх позбулися б. Тут є варіанти, один кращий за інший. Скажімо, просто вбити заради м’яса або перепродати в цирк чи звіринець. І якщо щось станеться, то власники про них навіть не згадають.
Яскравий приклад — контактний звіринець на двісті тварин страусиної ферми в Ямполі, більшість з яких загинули під час окупації міста російськими військами. Власниця не просто покинула тварин, а навіть не спробувала залишити якісь розпорядження персоналу. Після звільнення Ямполя живим у звіринці знайшли гімалайського ведмедя. Але в гідних умовах — у «Білій Скелі», Центрі реабілітації дикої природи в Бельгії та в зоопарку Five Sisters в Шотландії (саме стільки організацій опікувались його долею) — він прожив лише два роки. Старість і стан здоров’я далися взнаки.
Непотрібну тварину можна продати якомусь власнику ресторана, де ведмідь сидітиме в клітці для розваги гостей і харчуватиметься відходами з кухні, як це сталося з Манею, яку тримали у Львові.
Чи контрольно-випробувальній станції, або як її називають «притравочна», де мисливських собак тренують для змагань або вчать полюванню, зокрема на ведмедя.
А саме вчать, як знайти тварину, подати голос, щоб привернути увагу людини, а потім відволікти на себе увагу звіра, тобто крутитися навколо ведмедя, намагатися вкусити, щоб мисливець мав час зробити постріл.
Для тренувань потрібні: трос, натягнутий між деревами, ведмідь в ошийнику і на ланцюгу, що кріпиться до тросу. Це дає змогу тварині пересуватися, а в разі необхідності цим ланцюгом нею можна керувати, приміром, відтягнути. Спочатку собака здалеку звикає до звіра, його поведінки та реакцій, а зрештою їй дають можливість атакувати його.
Ведмедиця Машутка у ролі приманки провела 12 років свого життя. Так само її використовували і на змаганнях для натренованих собак. А це десятки собак, яких по черзі пускають на ведмедя, і так впродовж кількох днів. У перервах між «робочими годинами» Машутка сиділа в клітці. До речі, ошийники з притравочних ведмедів зазвичай не знімають і від них утворюються рани, а іноді вони просто вростають у шкіру. Інша ведмедиця Маша, яку також використовували для притравки, жила навіть не на бетонній підлозі, а на металевій решітці, бо так простіше прибирати. Вона страждала від сильної ерозії на лапах і в неї був відкушений хвіст.
Тільки у 2015 році, коли в Україні офіційно заборонили притравку на ведмедів, власника вдалося переконати віддати Машутку до ведмежого притулку «Домажир», який з’явився завдяки фонду Four Paws. Там же опинився і Тайсон.
Його ведмежам розлучили з мамою і він 18 років провів у тісній клітці на мисливській станції в Івано-Франківській області, де на нього нацьковували собак. Знадобилось багато зусиль, щоб зрештою визволити його. Коли Тайсон все ж потрапив до притулку, то спочатку кидався у вольєрі або просто качався з боку в бік. Притравочні ведмеді — одні з найскаліченіших. І відкушені хвіст або вуха, то дрібниці на тлі загального стану здоров’я.
БІГ ПО КОЛУ
Як бачимо, всі ці бізнеси часто пов’язані. Крокодилячі ферми, які не тільки постачають шкіру рептилій на шкіряні фабрики та продають заморожене або сушене крокодиляче м’ясо, ще й влаштовують розважальні шоу для туристів. Прогулянки з левами для фото закінчуються забоєм тварин на деривати.
Браконьєрство і розведення диких тварин в жахливих умовах підживлює такі «милі» практики, як створення гібридів, на кшталт Саванни, або купівлю живих метеликів на свята. Звіринці розмножують тварин для контактних зоопарків, комерційного годування, продажу, використання в шоу та фотосесіях. При цьому ігнорують ризики, які створюють тварини, що тікають чи губляться.
Приватні розплідники, ті, хто безпідставно називають себе зоопарками, «заводчики» активно продають і купують тварин. Хай навіть прикриваються фразами про природоохоронну діяльність. У них немає стандартів, а отже й обмежень. Тому вони можуть замовити собі малюка шимпанзе, орангутана чи горили з природи, бо законні способи отримати його в них відсутні. Аби вилучити малюка з природи, браконьєри вб’ють усю родину, яка захищатиме дитинчат.
І цей бізнес крутиться по колу, а паливом для нього є банально попит. Люди купують тварин, ті довго не живуть і власники йдуть за новим сичиком, вовком, лисицею чи мавпою. Капібари, альпаки чи черепахи стають реквізитом і частиною інтер’єру в кав’ярнях та на дитячих святах. А ведмеді, леви чи тигри — циркачами. І тут до стандартних проблем із жорстоким поводженням, неадекватними умовами утриманням додаються свої специфічні — аварії при транспортуванні тварин, напади на персонал, дресирувальників і глядачів.
Людина має грамотно використовувати ресурси природи, берегти, щоб залишилось щось на потім, а не мислити утилітарно — як використати його тут і зараз. Є люди, які усвідомлюють ризики такого підходу і вони цинічно продовжують це робити. А є ті, кому не спадає на думку, до чого це може призвести. Питаєш у них: «Навіщо купуєш тамарина? Ти цим підтримуєш знищення тропічних лісів”. А у відповідь чуєш: «Я побачив його в інтернеті і він мені сподобався»
Те саме з любов’ю. Вона не має приводити до того, що людина робить природі гірше. Ти любиш акул, хочеш до них наблизитися. І ось раптом це бажання починає змінювати їхні міграційні шляхи, збивати сезонність міграції. Ти ніби нічого поганого не вчинив, але таких як ти мільйони, які хочуть подивитися на акулу. За рахунок того, що бажаючих багато, і яхти щодня виходять у море, то акул підгодовують, аби ті гарантовано підпливали і задовольняли цікавість. Зрештою вони не мігрують, поки триває сезон туризму.
Справа в тому, що у нас як у людей велика влада. Нас багато і ми здійснюємо надто сильний вплив. Звісно, ми не живемо у світі рожевих поні, і такого впливу справді складно уникнути повністю. Але від якихось речей варто і можна відмовитися без будь-яких втрат для себе. Цирки, домашнє утримання диких тварин, притравочні станції, де на лисицях тренують мисливських собак, використання тварин для фотосесій, контакту, прогулянок, нетрадиційна медицина, колекціонування, деривати для сувенірів, меблів, інтер’єру, їжа, спортивні кориди — це все надмірність, без якої можна легко жити.
Тим паче, що ми не можемо спрогнозувати всі наслідки нашого впливу на природу. Якісь з них очевидні, як у тій історії про подружжя туристів, які з’їли в Монголії бабака і померли від бубонної чуми. Деякі ми не можемо простежити, а тому усвідомити. І тут найкраще правило — «не чіпай». З деякими речами незрозуміло, чому це погано. Приміром, чому б не взяти вовка з природи додому? Але він частина біорізноманіття, і чим воно розмаїтіше, тим здоровіші зв’язки в системі і тим вона стійкіша до впливу зовнішніх факторів, які від нас менше залежать. Тобто система встоїть і ми разом з нею. Коли ні, природа, яка існувала 4 млрд років і далі існуватиме, тільки не факт, що нам сподобається новий світ.
